І.В. Порало, аспірант відділу змісту, філософії

та прогнозування вищої освіти

Інституту вищої освіти НАПН України

Роль, місце і значення інформаційних відносин у процесах якісного розвитку освітньої системи України

Досліджується каузальність проблеми ефективності методик якісного розвитку української освіти в умовах нової соціальної організації як проблема різниці між темпами розвитку цілого і частини у структурі системи. Актуалізовано потребу централізації інформаційних відносин як комплексного системного підходу у дослідженнях сучасної освітньої проблематики.

Ключові слова: інформаційні відносини, сучасна освіта, ентропія, синергетики, інформаціоналізм, соціальні системи, соціальні інститути.

Центральною і актуальною потребою вітчизняної філософії освіти є проблема якісного розвитку української освіти. Зрештою ця проблема притаманна всім сферам життя і діяльності сучасного українського суспільства і перебуває в основі будь-якого процесу. Її актуальність - відповідно до унікальних властивостей освіти як системи виховання, навчання, індивідуального та колективного розвитку і соціалізації - визначається ключовою соціальною потребою при нарощуванні інтелектуального капіталу і ресурсів країни.

Іншими словами, актуальність розвитку освіти, з одного боку, обумовлена проблемою повільної якісної трансформації освітніх процесів у порівнянні з виробничими процесами, динамікою соціального обміну досвідом, знаннями, алгоритмами управління соціальними (інформаційними) системами тощо. З іншого, - актуальність розвитку освіти обумовлена необхідністю зниження рівня ентропії розвитку виробничих та соціальних систем, яка динамічно збільшується (інфляція, бюджетне марнотратство, поглинання та розгублення ресурсів країни та ін.) особливо в останні роки.

Якісний розвиток вітчизняної освіти виступає своєрідною оптимізацією функціонування соціальних, виробничих, організаційних, управлінських систем, що дозволяє урівноважувати протилежності систем і тим самим забезпечувати їх максимально ефективний розвиток. В продовж попередніх десяти років філософія освіти накопичила численні концептуальні підходи, методики, проектні програми, експериментальні дослідження з проблеми якісного розвитку освіти. Однак їх упровадження у сфері практичної діяльності не дало суттєвих результатів. Відтак, проблема якісного розвитку залишається відкритою для подальшого дослідження.

Аналіз існуючих методологічних підходів та теоретико-практичних напрацювань у сфері філософії освіти, що вдосконалювалася протягом тривалого часу, не залишає сумнівів щодо їхньої ефективності, обґрунтованості, доведеності тощо. Вони побудовані на законах діалектики, математичних і фізичних законах, наукових теоріях і виступають основою будь-якої сучасної науки, серед яких освіта не є винятком. Однак освітня практика демонструє зворотній ефект, чим зводить їхню дієздатність до мінімуму.

Відповідно до цього можна констатувати наявність складної малодослідженої проблеми низької дієздатності інструментального комплексу, яким оперує філософія освіти у своїй методологічній діяльності. З цього приводу пріоритетним у подальшій розробці дослідження проблеми якісного розвитку освіти має бути визначення причинності малоефективності існуючої методології під час її застосування до проблематики освіти та освітньої діяльності, яка знаходиться в основі існуючої фундаменталізованої дослідницької парадигми.

Отже, мета дослідження полягає у з’ясуванні каузальності, яка знижує ефективність інструментів управління освітою та засобів організації освітньої діяльності. Завдання дослідження полягає у концептуалізації підходів до розв’язання проблеми низької ефективності філософсько-освітньої методології в умовах сучасної освіти.

С. 121

Дослідження визначеної проблеми має специфічний характер, тому потребує обов’язкової формалізації. Для цього ми звернемося до методичних напрацювань систематики, кібернетики і синергетики, а освіту будемо розглядати перш за все як складну самоорганізуючу систему. Таким чином, ми зможемо виявити детермінованість проблеми неефективності методичного інструментарію (за допомогою гештальт-підходу), а також з максимальною точністю встановити основний чинник і сутність проблеми.

Проблема низької функціональності філософсько-освітнього інструментарію (при застосуванні його до процесу і потреби якісного розвитку освіти) малодосліджена. Вона є аналітичною рефлексією загальної проблеми якісної трансформації української освіти, яка виокремлюється нами у контексті потреби актуалізації інформаційних відносин у сучасній освіті як явища інформаціоналізму. Проблема була увиразнена завдяки дослідженням провідних науковців Інституту вищої освіти НАПН України та інших науково освітніх установ, у яких відображені теоретико-експериментальні напрацювання якісного розвитку освіти.

Досліджуючи сутність проблеми „низької ефективності” ми звернулися до наукових робіт таких фахівців, як Н. Вінер, М. Кастельс, А. Урсул, К. Корсак, В. Лутай, чий наукових доробок заклав основи нашого дослідження. Ґрунтуючись на їхніх працях, ми використали філософське викладення математичної теорії інформації; термодинамічне явище ентропії; дослідили полісемію тлумачень поняття „інформація”; встановили сутність інформаціоналізму як нової соціальної організаційної парадигми; розглянули з точки зору синергетики системне явище інформаційної кризи та процесу діалогу.

Потреба в якісному розвитку освіти виникла у результаті порівняння мети і завдань освіти із соціальними процесами і потребами. Мета і завдання освіти аутопоетичні по відношенню до соціальних потреб (аутопоетичні системи: «Системи, які визначаються як мережі виробництва компонентів, які рекурсивно, через свої інтеракції, генерують та реалізують мережу, яка їх виробляє...» [8, с.21]). Невідповідність результатів освітнього виробництва (якості інтелектуального ресурсу) потребам суспільства феноменалізує та актуалізує необхідність якісного розвитку освіти як джерела формування національного інтелекту, інтелектуального рівня нації.

Вивчаючи трансформацію освітньої системи, ми виходимо на поширену серед дослідників точку зору, яка визначає основну причину в самій методології розвитку, тобто у філософсько-освітньому інструментарії. Така позиція підтверджується рефлексійно, в результаті численних досліджень, спрямованих на пошук нових засобів розвитку та переосмислення існуючих або тих, в яких пропонуються новітні підходи до проблеми.

Якісний розвиток вітчизняної освіти – це складний і тривалий процес реорганізації, зміни управлінської парадигми, а також пошуку засобів і ресурсів для здійснення розвитку, який відбувається в інформаційному суспільстві. У свою чергу, інформаційне суспільство як зовнішня умова (нова соціальна організаційна модель буття) характеризується явищем швидкості (процес передачі, обміну) та кількісним показником обертання інформації в інформаційних (кібернетичних) соціальних системах. Швидкість передачі повідомлення (інформації) та змістовний об’єм інформації складають основу інформаційних відносин. Відповідно вони уособлюють процес ноогенезу (інтелектуального, соціального розвитку) і розвиток системи (вірогіднісно-статистична теорія інформації).

Сучасні тенденції та динаміка розвитку соціальних інститутів (особливо за останніх десять років) демонструє стрімкий розвиток міжінституційних відносин та збільшення, накопичення соціального, наукового, професійного знання: «Вся накопичена людством інформація на матеріальних носіях оцінюється у 10¹⁸ - 10²⁴ байт» [1, с.2], «Сукупний об’єм цифрової інформації у 2006 році складав 161 мільйон гігабайт (161 екзабайт). IDC припускає, що за період з 2006 до 2010 року об’єм інформації збільшиться у шість разів. Хоча до 2010 року майже 70% цифрової інформації буде створюватись окремими користувачами, компанії будуть вирішувати питання безпеки, конфіденційності, надійності і відповідності стандартам у відношенні 85% інформації» [9, с.1].

Знання як результат пізнання (онтологічних відкриттів, спостережень, осмислень, припущень) стали причиною і водночас похідною інтелектуального, соціального прогресу, який - у свою чергу - як категорія започаткувався на такому явищі, як зростаюча швидкість

С. 122

інформаційної комунікації та зростаюча кількість інформації (об’єм)¹. У результаті розвитку знань формується як тотожність соціальний розвиток, тобто перехід одного розвиненого суспільства в інше, більш прогресивне ніж попереднє [6, с.8].

З цього приводу можна зробити два висновки. Перший: соціальний розвиток – це рефлексія знань як універсалія процесів створення, накопичення, обробки та використання результатів пізнання; другий: явище соціального розвитку і прогресу – це відображення процесу інформаційних відносин. З’ясувавши феномен прогресу сучасної соціальної організації ми встановили його пряму залежність від інформації як інваріанта відображення дійсності (статичне) та інформаційних відносин як динамічного процесу руху інформації. Відтак, повертаємось до основної проблеми нашого дослідження, базуючись на визначений механізм розвитку і прогресу системи та алгоритм впливати на тривалість його якісної трансформації.

Освіта являє собою аутопоезис соціального прогресу. Актуальність проблеми якісного розвитку української освіти вказує на очевидну потребу інтенсивного розвитку вітчизняної освіти. Проводячи порівняльний аналіз між потребою, проблемою розвитку освіти та рівнем сучасної соціальної організації, ми виявляємо парадокс: внутрішня система (освіта як частина), єдиним призначенням якої є виробництво ресурсу на основі якого відбувається розвиток загальної системи (цілого), виконує свою функцію лише частково, загальна ж система значно прогресує від своєї проекції, яка встановлюється рівнем організації її складових (частин).

Єдиною можливістю виникнення такого явища ми вважаємо відчутну присутність в українській соціальній організаційній моделі сторонньої (іноземної) аутопоетичної системи, яка певним чином задовольняє соціальні потреби і корегує динаміку соціального розвитку. Така симбіозна форма [3, с.2] існування реалізується у межах економічних відносин між Україною та більш розвиненими країнами Азії, ЄС, Південної Америки, у яких (відносинах) Україна має статус покупця (ринок збуту).

Для доведення цієї точки зору достатньо проаналізувати співвідношення українського імпорту та експорту; внутрішній ринок мультимедійних та телекомунікаційних технологій; ринок комп’ютерного програмного забезпечення; ринок книговидавничої продукції на кількісне співвідношення українських авторів або україноцентрична семантична спрямованість видань; статистичні показники діяльності різноманітних галузей та сфер України; проаналізувати джерела забезпечення інформацією суб’єктів освіти; оцінити готовність української освіти до навчання в умовах економічного тиску на суб’єкта освіти (дистанційне навчання, забезпечення інформацією, поширення наукового знання тощо); проаналізувати вітчизняну кризу інформаційної комунікації наукової та фахової інформації тощо.

Таким чином, джерелом розвитку соціальної організації України виступають наукові, технічні, культурні досягнення інших країн завдяки яким вітчизняна освіта втрачає свою вагомість та значення. Відповідно до цього, на нашу думку, основною причиною неефективності застосування сучасної філософсько-освітньої методології є існуюча різниця між рівнем самоорганізації освіти як частини та рівнем самоорганізації соціальної системи як цілого.

Іншими словами, причина низької ефективності інструментів регулювання, управління освітою полягає в порушені порядку відносин (взаємодії) між елементами системи-держави, де ціле (система) розвивається на базі потенціалу іншої системи-держави (іншої системи тотожної по складності), а вітчизняний аналог, тобто освіта, залишається незапитуваною до моменту вичерпування економічного потенціалу України або до моменту розпаду системи-держави. Як наслідок, різниця між рівнем самоорганізації соціальної системи та рівнем самоорганізації вітчизняної освіти розмежувала освіту з потребами українського суспільства та ускладнила цю проблему часом і інформаційною невизначеністю. Зазначені явища ми узагальнили основною причиною досліджуваної проблеми, що дає змогу її розглядати як категорію, а відповідно й класифікувати.

С. 123

Перша підкатегорія. Деталізуючи феномен «розмежування», для більшого розуміння та ілюстрації ми звернемося до категорії «стан систем» і підкатегорії «розвиток» [10, с.5]. Розмежування являє собою складне системне явище, що уособлює «дистанцію в еволюції» між частинами та цілим (елементами та системою).

Система – це цілісність. Вона існує доти, доки ця цілісність не порушена деструкцією, розпадом структури системи або генералізацією її елементів з іншою [10, с.4]. Основною умовою існування системи є коеволюція її частин, які забезпечують її розвиток, тобто розвиток її цілісності. «Дистанція в еволюції» між частиною та цілим можлива якщо це мережева система, яка функціонує темпорально послідовно і властива системам телекомунікаційного типу. Але оскільки освіта (як і суспільство) немережеві, а являють собою складний детермінований організм, то вони належать до структур з вільними зв’язками (систем) [10, с.6].

У такому разі еволюція частин встановлює та уособлює еволюцію цілого, що існує умовно, оскільки є лише ілюстрованим, інтуїтивним зведенням частин до макрорівня. Відповідно до цього, існуючі темпи розвитку вітчизняної освіти не в змозі задовольнити потреби суспільства, оскільки потреби еволюціонують, а їх задоволення потребує відповідної за рівнем організації (еволюції) підсистеми, тобто освіти. Запозиченням освітніх і культурних надбань інших країн Україна розмиває, розпорошує свою ідентичність і збільшує різницю між розвитком власного потенціалу і темпами розвитку соціальних потреб.

Друга підкатегорія. Іншою похідною проблеми різниці між темпами розвитку частини та цілого, ми вбачаємо збільшення рівня ентропії [4, с.12], на що вказує теорія інформації. Низька ефективність філософсько-освітньої методології пов’язана з проблемою дефіциту інформації про сучасні потреби українського суспільства. У такому випадку розвиток освіти є лише вірогідним, оскільки зростає ступінь невизначеності цього розвитку щодо вибору напрямку, вектору: «Поняття «вірогідність» завжди застосовується для характеризування невизначеності, коли ця невизначеність властива або нашим знанням про об’єкт, або самому об’єкту» [11, с.6].

Проблема вірогідності та невизначеності управління освітою виникла рефлексійно – як відгалуження проблеми значно масштабнішою ніж різниця між розвитком частини та цілого. Їх походження пов’язане з процесами зворотних зв’язків (отримання та подальша обробка і коригування відповіді (результату) від системи на процес управління нею, що дозволяє довести рівень управління до максимальної точності [2, с.20])  у системі-держава. «Коли технологічна інновація не поширюється у суспільстві з інституціональних перешкод, за цим слідує технологічна відсталість, що викликана відсутністю зворотного зв’язку, що йде у інноваційні інститути і до самих новаторів» [5, с.26].

Оскільки ціле розвивається на іншому організаційному рівні за рахунок потенціалу більш розвинених систем-держав, у вітчизняній соціальній організаційній моделі система внутрішнього управління (центр обробки, корекції) залишилась здебільшого паралізованою, тобто неспроможною до повноцінного управління надсистемою (державою). Така позиція підсилюється сучасним станом системи державного управління, що виражається у політичній боротьбі; промислово-виробничій, сільськогосподарській, культурній стагнації; у постійній трансформації законодавчих імперативів; у соціальних протестах, невдоволеннях, зверненнях; у судових позовах; у кількості економічних злочинів та інших аспектах функціонування системи-держава.

Ця проблематика сучасної України формує нову парадигму розвитку країни, яка відповідає ознакам категорій «хаос» і водночас «чорний ящик». За таких умов прогнозування розвитку (поведінки) системи-держави стає приблизним і вірогідним (напрям існує умовно і не відповідає дійсності сучасним потребам), а розвиток частини – малоефективним.

Відповідно до цього, застосовуючи філософсько-освітній інструментарій, науковці обмежені в кількості інформації про потреби цілого (суспільства). У результаті виникають такі ентропійні явища як: надлишок у щорічній підготовці ВУЗами фахівців того чи іншого фахового напрямку, відсутність контролю доцільності або потреби в тих чи інших напрямках підготовки, ізольованість освітніх закладів від зовнішнього середовища (соціальних інститутів, науково-дослідних центрів, закладів освіти, суб’єктів освіти), відсутність джерел інформації, низька організаційна ефективність діяльність закладу освіти в сучасних умовах тощо.

С. 124

Проблема вірогідності та невизначеності, відповідно до теорії інформації також супроводжуються ентропією значно вищого характеру ніж вказані вище. До неї відносимо інформаційну кризу [7, с.47]; проблему створення нової інформації; низький рівень організації інформаційних відносин серед суб’єктів діалогу, контакту, дискусії; законодавчі обмеження у доступі до інформації; приховування відомостей про результати діяльності соціальних інститутів, підприємств, фондів тощо.

Таким чином, дослідження причин низької ефективності використаних філософсько-освітніх інструментів управління процесами якісної трансформації освіти з використанням методу систематизації дозволив розглянуто проблему з іншого боку. Ми визначили причину неефективності засобів розвитку, яка уособлюється проблемою «різниці між рівнем розвитку частини та цілого» а також її двох підкатегорій: «дистанція в еволюції» та «вірогідність» («невизначеність»).

Проблема «різниці» виникла рефлексивно на засадах діючої моделі державного (загальносистемного) управління. Але вбачати першопричину в обраній моделі управління буде помилково, оскільки модель – це лише організаційна парадигма, схема, програма, яка базується на факторі дефіциту інформації про стан та потреби цілого, на факторі від’ємних зворотних зв’язків, на ментальному факторі координаційного (управлінського) центру.

Посилаючись на роботи Н. Вінера, М. Кастельса, А. Урсула, В. Лутая, праці яких були взяті нами за основу дослідження проблеми, осмислюючи соціальну сутність інформації, ми прийшли до висновків, що кожен новий етап соціального прогресу супроводжується збільшенням кількості інформації у системах комунікації та зменшенням часу її передачі. У результаті, кожен етап еволюції переводить соціальну систему на новий більш організований рівень (структурна складність, технологічна, інтелектуальна досконалість), але цей процес відбувається за умов збільшення інформаційної залежності суспільства, тобто за рахунок вдосконалення (розкриття потенціалу) структури системи  інформаційних відносин.

Інформаційне суспільство як новий етап соціальної еволюції кардинально змінило якість взаємовідносин у структурі системи-держава, встановивши нові пріоритети, наприклад інтелектуальний розвиток, максимізацію задоволення соціальних потреб, екологізацію соціального життя і діяльності тощо. Відповідно до цих тенденцій у новій моделі соціальної організації центр управління системою-держава втратив своє функціональне значення. Суспільство як комплекс інститутів, зв’зків, процесів виробництва, споживання і передачі інформації сформувало новий внутрішній порядок відносин і їх організації у системі-держава [5, с.12]. У результаті цих глибинних трансформацій змінилася сутність управління системи-держава, на передній план вийшли соціальні інститути (вершини, вузли системи [10, с.32]), спричинивши децентралізацію в ієрархії державного управління.

Роль і значення соціальних інститутів на етапі «нового способу розвитку – інформаціоналізму» [5, с.23] були значно посилені й модернізовані. Розвиток інформаційних відносин спричинений поширенням технологій (промислових, інформаційних), знань тощо. Він централізував їх у суспільних процесах (життєдіяльності) перетворивши на вузли соціальної системи, на домінанти розвитку і прогресу.

У результаті в сучасному суспільстві соціальні інститути отримали новий статус і перетворились в осередок соціального розвитку: «Нові інформаційні технології є не лише інструментом для застосування, але також процесами для розвитку, під впливом чого у певній мірі зникають різниці між користувачами та творцями. Таким чином, користувачі можуть тримати під контролем технологію, як, наприклад, у випадку з Інтернетом» [5, с.36].

Для філософів освіти і педагогів сучасність має синонімізуватись у першу чергу з інформаційними відносинами як соціальною мережею, вільними знаннями й інформацією, відкритою освітою та ін. Визначену нами основну проблему неефективності філософсько-освітньої методології слід розглядати насамперед як проблему стагнації розвитку інформаційних відносин в освіті (відносини в системі освіти, відносини між системою освіти та іншими соціальними, галузевими інституціональними системами).

Концептуалізуючи підкатегорію «дистанція в еволюції» з точки зору інформаційних відносин, ми вважаємо, що розв’язання цієї проблеми, у повній мірі залежить від гото-

С. 125

вності й уміння фахівців використовувати потенціал інформаційних відносин як сучасної форми оптимізації, модернізації соціальної діяльності і функціонування соціальних та інших систем. Сутність проблеми «дистанції в еволюції» полягає в тому, що, продовжуючи притримуватись класичної для українського сьогодення парадигми соціального розвитку, тобто купівлі закордонного досвіду, знань і технологій, ми втрачаємо свій національний інтелектуальний потенціал: «Контакт між цивілізаціями, що перебувають на різних технологічних рівнях, часто приймав руйнівну форму найменш розвинених» [5, с.36].

Однак домінування класичної парадигми соціальної організації має і протилежну сторону, в якій ми вбачаємо прихований гносеологічний аспект. Проблема «дистанції в еволюції» відображає одночасно проблему і шляхи її розв’язання. На базі історичного аналізу генезису соціальної цивілізації ми встановили, що на основі швидкості комунікації та кількості інформації (основні складові інформаційних відносин) людство зуміло «випередити час».

Для більш точного розуміння формулювання «випередження часу», ми абстрагуємось від наукового дискурсу між фізиками та філософами щодо сутності категорії часу і зосередимо увагу на часові не як категорії, а як хронології у традиційному розуміння, тобто на шкалі виміру тривалості.

Конкретизація семантики формулювання вимагає звернутись до соціального значення феномену інформації, яке наділяє інформацію атрибутом носія «соціального розуму». Така властивість пояснюється тим, що при зведенні досвіду декількох суб’єктів досліджень кожен з них отримує формалізований досвід одразу всіх за менший часовий проміжок.

Іншою складовою конкретизації семантики є час. Оскільки будь-яка семантична комунікація темпоральна, то вона взаємопов’язана з тривалістю передачі сигналу від точки А до точки Б. Зміна комунікативної форми (символьна, знакова, предметна тощо) сигналу змінює тривалість передачі. У результаті інформація як семантична форма комунікації прискорює передачу, обмін досвідом між суб’єктами дослідження.

Створивши загальнозрозумілу формалізовану семантичну систему та об’єднавши накопичений дослідницький досвід, суб’єкти цих процесів коеволюційно зростають, сприймаючи накопичений досвід один одного. Додавши до процесу допоміжні засоби (інструменти) – такі, як інформаційні технології, – швидкість обміну досвідом значно прискорюється і процес коеволюції протікає набагато швидше. Наприклад, за 50 років, сучасна людина і суспільство в цілому здатні виконати значно більше робіт, ніж це було у будь-який інший історичний період.

Екстраполюючи механізм розвитку суспільства на розв’язання проблеми зростання дистанції між темпами розвитку цілого і частини (освіти), ми отримує готовий інструмент, який здатний підвищити ефективність методології  розвитку та управління освітою до надвисокого організаційного рівня.

Використання такого готового інструменту передбачає зміну дослідницького світогляду в розробці освітньої проблематики. Зокрема, як зазначав Кастельс М. [5, с.23], проблема полягає в розумінні та усвідомленні домінуючих у суспільстві процесів, які притаманні новому часу, тобто інформаціоналізму як постіндустріалізму, що в повній мірі включає зворотні зв’язки, переробку інформації, виробництво знань на основі інформації, формування інституційних мереж, використання інформаційно-технологічного інструментарію тощо.

Перехід філософів освіти, педагогів до такої дослідницької парадигми цілком вкладається у сутність інформаційних відносин. Але зазначений процес відносин виходить за межі класичного простого обміну досвідом, знаннями, інформацією, а уособлює весь комплекс відносин сучасної соціальної системи (інформаціоналізм).

Отже, якісний розвиток вітчизняної освіти (рівень її організації) цілком залежить від готовності та вміння українських фахівців, управлінців освітніх закладів змінити власну дослідницьку парадигму і актуалізувати у методологічній, експериментальній роботі (механізми і алгоритми процесу інформаційних відносин). Треба навчитись вбачати в інформаційний відносинах схематизацію, систематизацію онтологічних механізмів, тобто багатошарову систему: предмет (процес) – механізм (іманентна організація) – інформація (енергія, причина, подразник тощо).

         Ключовим завданням на шляху досягнення мети (зниження ентропії тощо) є визначення сутності інформаційних відносин, які в період нової соціальної організації стали

С. 126

причиною, носієм, складовою будь-яких соціальних змін, якісних перетворень у світі (житті, діяльності) сучасної людини. Важливого значення набуває також усвідомлення трансформаційного потенціалу  інформаційних   відносин  як іманентного процесу взаємодії, взаємовпливу, кореляції вузлів соціальної  системи  (соціальних інститутів).

         Вміння управляти механізмами трансформації, створювати  і  використовувати зворотні зв’язки дозволять побудувати нову ефективну модель управління освітою і, таким чином скоротити дистанцію між розвитком цілого та частини.

[1] Швидкість як фізична величина передбачає проміжок часу,  у  продовж якого інформація (повідомлення, сигнал) передається від початкової точки до кінцевої. Кількість інформації як категорія з точки зору соціальної інформації, передбачає семантичний об’єм повідомлення, відсоток різниці, новизну, цінність. Зведення швидкості та кількості змальовує процес  розвитку . (С. 123)

ЛІТЕРАТУРА

1.     Бодякин В.И. Информация, человек, история и научно–технический прогресс [Электронный ресурс] : доклад "Проект крупномасштабной нейросемантической информационной системы хранения индивидуализированной информации" [материалы конф. "Бессрочное хранение информации": Москва 16 апреля 1999 г.] / В.И. Бодякин // Институт проблем управления им. В.А. Трапезникова  [сайт]. – Режим доступа: http://www.ipu.ru/stran/bod/petrov_2.htm (10.04.09).

2.     Винер Н. Человек управляючий / Н. Винер. – Санкт-Петербург : Питер , 2001. – 288 с.