…вна система, через засоби інформації (управління, кореляція, знання, детермінанти тощо) утворює або якісно змінює, знищує іншу чи саму себе, тобто відбувається трансформація як перехід одного стану в інший (однієї інформаційної організації в іншу) в результаті впливу на неї. Це в одному випадку. В іншому – сама когнітивна система як інформаційна організація підвладна іманентній втраті інформації, що супроводжується такими процесами, як забування, переосмислення, втрата комунікаційних або корелятивних можливостей, зміна пріоритетів, застарілість знань тощо, тобто все те, що якісно змінює інформаційну організацію (структуру, повноту, «знаннєву матрицю») когнітивної системи.

Іншими словами, втрата – це результат або якісної зміни інформаційної організації, що відбувається під впливом іншої, або інформаційної самоорганізації як перехід з одного якісного стану в інший (розвиток, прогрес), де засоби інформації (інструменти) виступають примусом, чинниками, факторами, корелятами, детермінантами переходу на рівні впливу на її або їх (стороння, зовнішня інформаційна організація) природу або когерентно до неї. Засоби інформації винаходяться когнітивною системою у процесі пізнання (феноменального, ноуменального знайомства з навколишньою дійсністю).

Інформаційна організація – це тотожність інформаційної системи. Особливу увагу слід звернути на інформаційну сутність як ідентичність системи у контексті нашого дослідження. Отже, інформація – це відкрита когнітивною системою (людиною) частина об’єктивного світу шляхом його поступового суб’єктивного пізнання. У результаті когнітивна система формує суб’єктивні образи (інформацію) про навколишні предмети, процеси і явища, а також їхні характеристики, властивості, можливості, потенціали та взаємодії тощо, які утворюють уявлення, розуміння, корелятивні можливості (досвід, вміння) об’єктивної дійсності. Таким чином, когнітивна система генералізуючи накопичену інформацію, що відображає поліаспектність предмету (у загальному розумінні) з його можливостями на рівні суб’єктивного уявлення, утворює його ментальну модель (відображення) – інформаційну організацію, яку слід розуміти як інформаційну структурацію (суб’єктивно організовану сукупність відомого).

Когнітивна система являє собою високого рівня інформаційну організацію, яка зберігає, використовує, змінює, отримує відображення предметів навколишнього світу. Її організуюча сутність полягає у тому, що окрім здобутої інформації про саму себе, вона зобов’язана вміщувати інформації про навколишній світ, з яким безперервно взаємодіє. У такому разі організація як сукупність існуючої ідентичної до предмету інформації являє собою певну структуру (бібліотеку, архів). Підтвердження нашої точка зору ми знаходимо і у роботі М. Талбота «Голографічний Всесвіт», де досліджується феномен голографії як принцип будови пам’яті, уяви, матерії тощо [13, 19-39];

6. Інформації властива корелятивність як здатність: до зняття невизначеності; до реалізації управління; до впливу на стан, на якість предмету, суб’єкта, об’єкта відносин; до реакції від впливу (зворотні зв’язки, випереджуюче відображення); до реорганізації та інше. Корелятивний потенціал інформації має практичне вираження: він утворює міст між ідеями та матерією й ідеєю, де ідеєю володіє мисляча істота, а матерія виступає певною організацією (системою) навколишнього середовище: «Невзаємодіючих тіл не існує, всі тіла у врешті складені з частин, серед яких немає «байдужих» один до одного» [11, 169].

Ідея породжує дію як певний цілеспрямований контакт, тобто якісне втручання. Іншими словами, корелятивний потенціал інформації відкрив людині нові можливості у матеріальному та інформаційному світах. На його основі людина отримала можливість видозмінювати природу відповідно до своїх потреб, самоорганізовуватись, використовувати потенціали природи та впроваджувати їх у власне життя. С. 30

Відносно недавно (на початку минулого століття) корелятивний потенціал інформації було концептуалізовано у спеціальну міждисциплінарну науку – кібернетику, у межах якої корелятивність, формалізована в управління, почала спеціально вивчатись і впроваджуватись у соціальне, наукове, військове, культурне та інше суспільне життя. Але буде помилковим вважати, що кібернетика одноосібно займається дослідженням корелятивного потенціалу інформації. Будь-яка наука, навіть квазінаука, яка передбачає втручання у межах експерименту, спостереження [9, 44] або фіксації певних рефлексій існують на засадах корелятивності інформації. Отже, на іншому рівні вони також займаються вивчення корелятивного потенціалу, але більш предметно – на відміну від феноменологічного підходу кібернетики.

Вагомий внесок у концептуалізацію даної властивості інформації було зроблено філософським дискурсом, що виник між «атрибутистами» та «функціоналістами» з приводу процесу самоорганізації матерії та виникнення життя на планеті, тобто чи є інформація об’єктивним атрибутом матерії, чи вона, як на думку Г.І. Царегородцева, «належить лише керованим системам (живим і кібернетичним)» [1, 161]. Обидві теорії, незважаючи на їх конфронтацію, створили категорію «інформація» і встановили її природу. ««Атрибутисти» кваліфікують інформацію як властивість всіх матеріальних об'єктів, тобто як атрибут матерії; «функціоналісти» ж, навпаки, пов'язують інформацію лише з функціонуванням самоорганізуючих систем» [1, 160]. Ці  наукові теорії дають нам можливість продовжити концептуалізацію інформації.

Питання стосовно об’єктивного чи суб’єктивного існування інформації на теперішній час втратило будь-який сенс. Суспільство не хвилює проблема існування інформації з ним або без нього, цінним є її потенціал, тобто здатності, прагматичність інформації у соціальному бутті. Будь-яка матерія (предмет) відкрита для безкінечного дослідження (відображатись) і на кожному етапі давати нові відповіді на існуючі й нові запитання, чим і займається наука.

Концептуальні підходи «атрибутистів», розглядаючи об’єктивне існування інформації пов’язують його з процесом самоорганізації матерії, в результаті якої на певному етапі виникла жива істота: «Як атрибут матерії, інформація брала участь у процесах її самоорганізації, сприяючи виникненню живого і, тим самим, становленню гомеостазису й феномену управління» [1, 161]. Але, на нашу думку, така гіпотеза позбавлена сенсу, оскільки вона безрезультатна. Обґрунтування цієї тези одразу стосується й іншого ключового питання – стосовно особливостей емпіричного сприйняття процесів у зовнішньому середовищі.

Взаємообмін, з точки зору атрибутистів, інформацією між предметами об’єктивного світу не є таким, яким його сформулювали. Предмети (матерія) не обмінюються інформацією, вони не здатні на це. Достатньо звернути увагу на феномен селекції, тобто вибору, відбору. Чим у принципі відрізняється людина від каміння? Здається, запитання безглузде, але саме в ньому й криється основний смисл проблеми об’єктивного та суб’єктивного існування інформації.

Людина, як і каміння, складаються з молекул, атомів, субатомних сполучень (електрони, протони, нейтрони, мезон та ін.) і – на перший погляд – єдина різниця між ними лише у структурній будові (в організації). Але розглядаючи їх емерджентно й органічно по відношенню до індивідуальної природи кожного, одразу стає очевидно, що людина (когнітивна система) здатна вибирати, з ким і чим їй взаємодіяти, а неживий суб’єкт позбавлений такої можливості, тобто він вступає у когерентну взаємодію або у контакт в будь-якому випадку з чим завгодно в силу законів природи. З цього приводу Е. Лійв писав: «Однією істотною відмінністю між неживою та живою природою є те, що системи неживої природи активно не займаються пошуком інформації, а приймають те, що надходить. Системи живих організмів вміють селекціонувати (вибирати) потрібну їм інформацію, а непотрібну просто не приймають, не звертаючи на це увагу» [19, 80].

Предмети (матерія) неживої природи встановлюють інформаційних зв’язок або створюють інформаційні відносини у своєму середовищі виключно в уявлені спостерігача, тобто адекватно до емпіричного сприйняття, візуального мислення суб’єкта спостереження. Таким чином, для людини взаємодія предметів неживої природи отримує інформаційний характер у його суб’єктивному розумінні. З цього приводу влучно виразився І. Кан: «Якщо я запитую про величину світу в просторі й у часі, то тут передбачається, що ця величина визначена, так чи інакше мала б належати самому світу, крім всякого досвіду. Але це суперечить поняттю чуттєвого світу чи світу явищ, існування й зв'язок якого має місце тільки в уявленні саме у досвіді, так як це не є річ сама по собі, а лише спосіб уявлення. Звідси випливає, що оскільки поняття існуючого для себе чуттєвого світу суперечить самому собі, то всяке вирішення питання про величину цього світу завжди буде помилковим, як би не намагалися його вирішити стверджувально, тобто в сенсі нескінченності або ж негативно – в сенсі обмеженості світу» [4, 33-34].

Централізація людського ментального осягнення світу дає нам змогу у рамках дослідження екстраполювати давно існуючий досвід соціальних відносин на процеси взаємодії живого з неживим, тобто людини як особливої форми когнітивної організації з матерією як інформаційної організації у її суб’єктивному визначені. У такому разі утворюється міст (у ментальному уявлені) між предметами середовища (до яких належить також і тіло людини) та розумом, який (міст) у межах антропоцентризму називають «інформацією» або «інформаційними відносинами». І на цьому рівні достатньо виразно прослідковується корелятивна властивість інформації з властивою їй суб’єктивністю: що виникає через людину (обмеженість у потенціалі дії (впливу)); що характеризується рівнем пізнання і знання людини; вірогідністю результату, що виникає через поверхові знання; вчиненні дії й отриманням відповіді; управління як дистанційна форма впливу тощо.

7. Інформація здатна до оцінки (недооцінки, переоцінки). Ціннісний показник інформації базується на: релевантності, рівень якої визначається відповідністю до запиту; на точності (правдивості, достовірність); доцільності або актуальності (новизна, затребуваність, потенційна здатність і як резюмував М.М. Моісєєв: С. 31 «Однакова інформація може мати зовсім різне значення для різних суб'єктів, кожний з яких переслідує свою власну мету» [1, 166]); на (кількість, обсяг); оригінальності (ступінь поширеності, доступність для пізнання, вивчення, знайомства предмету, предметів, ідей, знань або їх аспектів, які відображає інформація); випередженні (виникнення до певного процесу або явища) [5, 46];

8. Інформації властива часова та просторова безмежність. Вона однаково здатна відображати предмети, процеси і явища, що були в минулому (відносно того періоду, в який її було створено), існують у теперішньому часі та ті, які відбудуться у ймовірному майбутньому, відображаючи проекцію можливих сценаріїв. Просторова безмежність визначається тим, що інформація здатна існувати в будь-якому місці, тобто вона не належить до певного географічного розташування;

9. Інформація завжди інваріантна і темпоральна. Інваріантність визначається нездатністю відображати динаміку, яка властива матерії, а тому завжди обмежена у семантичній повноті презентації предмету (предметів, процесів, явищ), що виражається в її дистанціюванні від реальних процесів (відставання). Темпоральність інформації – це її протяжність, що слід розуміти як здатність відображати (передавати, виражати) предмет послідовно, продовж певного інтервалу лінійного часу;

10. Інформація не може бути абсолютною, а тому здатна семантично, фізично змінюватись (ускладнюючись, узагальнюючись, спрощуючись) безкінечно. Це твердження цілком базується на критиці Д. Бома постулату, який стверджував, що будь-яка теорія може бути завершеною: «Бом критикував цей постулат, вказуючи на те, що природа безкінечна» [13, 51];

11. Інформація не може існувати потенційно, оскільки вона є результат особистісного сприйняття, суб’єктивного відображення того і в такому семантичному обсягу, що суб’єкт дослідження сприймає, незважаючи на те, як об’єкт сприйняття себе відображає. Це залежить від досвіду, освіченості, здатності суб’єкта. Проблема потенційного існування інформації виникла у результаті генералізації суб’єктивного досвіду та сприйняття, які утворили інтелектуальну (когнітивну) організацію. Екстраполюючи існуючий досвід на сприйняття, суб’єкт може до нього додати певні перспективи, детермінанти, сценарії ймовірного розвитку тим самим суб’єктивно збільшуючи семантичний об’єм відображення і в такому разі інформація (відображення) стає метаінформацією як перехід від відображення матерії до відображення інформації.

На нашу думку первинне відображення належить матерії, що в результаті спричинює утворення інформації. Однак і сама інформація як нова семантична організація здатна відображати свою семантику, що призводить до утворення метаінформації. На цьому рівні розвитку інформації виникає її здатність охоплювати те, що може реально не існувати або ще не існує, або не може існувати, але навіть при здатності метаінформації (інформації) відображати на певний момент сприйняття, а також ймовірне майбутнє і минуле, інформація відображає або реальне, або ментальне існуюче, тобто наявне, вловиме, відчутне.

Теж саме може відбуватись і без участі предмета (матерії) відображення, коли інформація вже сама виступає у ролі предмета. У такому разі на зміну емпіричному сприйняттю приходить ноуменальне (інтелектуальне), оскільки інформація формалізована у певну знакову систему, а її декодування вимагає проведення складних когнітивних операцій. Але незважаючи на те, що саме відображає інформація, вона представляє себе такою, якою є для суб’єкта, тобто реально існуючою.

У якості контраргументу (одного з багатьох) можна представити феномен генетичної спадковості (ДНК), де, як здається на перший погляд, ключову роль відіграє інформація, тобто мається на увазі, що хромосоми новонародженого у великому відсотковому співвідношенні ідентичні до батьків та їхніх генетичних батьків. Іншими словами, інформація про кліткову структуру батьківських організмів передається через «канал комунікації» (ДНК) їхнім нащадкам. Але все це – лише суб’єктивна формалізація явища кросинговера (причина біологічної еволюції), реплікації ДНК (копіювання структури клітини), мітозу (дозрівання клітини для поділу), мейозу (ділення клітини), які не характеризуються передачею інформації від батьків до дітей, а є самоорганізацією, яка підкоряється іманентним причинам (мається на увазі, що ріст клітин відбувається детерміновано, а результат значною мірою залежить від схожості хромосом, які були на початку кліткового росту). Отже, ДНК не містить інформації. Дезоксирибонуклеїнова кислота – це лише потенція майбутнього кліткової організації [18, 36-37], а інформація виникає при вивчені цих потенцій або у гіпотезах кліткової реконструкції тощо.

Багато в чому схожа ситуація і з ростом рослин. Якщо певне насіння впало в землю, то інформації, що утворюється як відображення цього явища буде обмежена його ходом, перебігом у часі й просторі, тобто не може його випередити. На рівні метаінформації дерево може бути вже спиляним від старості або представлено весь алгоритм його кліткового зростання на 50 років уперед, але це все – проекція перспективи, певне ймовірне майбутнє, запозичене з минулого досвіду. Дерева, якого немає, не може існувати нині, а отже інформація не може відображати неіснуючий предмет, процес чи явище.

Визнаючи потенційне існування інформації, відбувається спроба ототожнити себе з природою, тобто відійти від притаманного живій істоті суб’єктивного й порівняти себе, свої можливості з об’єктивним. На нашу думку, ця людиноцентрична парадигма є ніщо інше, як переоцінка себе. Вона вказує на актуальну проблему, яку людство намагається розв’язати протягом багатьох століть, – на проблему дезорганізації суспільного буття як відхід від соціального прагматизму;

12. Для інформації властива семантична ієрархія, завдяки чому вона являє собою впорядкованість (структуру, послідовність) або хаос, тобто має або адекватний для приймача сенс, або ні. З цього приводу ми прийшли до висновку, що сенс – це явище емерджентності, тобто організація, де на базі інструментального співвідношення С. 32 певних знакових конструкцій (уніфікованих або індивідуально-суб’єктивних) виникає сенс. Отже семантика – це складна ієрархічна структура, яка утворюється як наслідок зв’язку об’єктів, предметі тощо.

13. Інформації властива релятивність, що робить її семантику відносною і ймовірною, а також валідність як встановлення коефіцієнта її органічності, адекватності, доцільності (належність або сторонність) у певних процесах відносин (генералізація, абстрагування, оцінка тощо).

Причину виникнення інформаційного релятивізму слід вбачати у проблемі обмеженості емпіричного відчуття та в суб’єктивності мислення, пізнання, сприйняття суб’єктом об’єкта. Стосовно емпіричної обмеженості можна сказати: сенсорна система (органи відчуття) дозволяє сприймати навколишній світ лише у певних межах, які необхідні для біологічного існування («видиму» матерію). Це достатньо переконливо ілюструє фізіологія живого організму (чорно-білий зір, відсутність слуху або гострий слух, гострий нюх тощо), де кожна популяція має різні переваги та недоліки у сприйнятті навколишнього світу. Не виняток і людський організм. Людина не відчуває ультразвуку, погано орієнтується в сутінках, не має гострого нюху, зору та ін. Всі ці біологічні відмінності, включаючи дефективність та індивідуальні особливості, являють собою матрицю сприйняття.

Суб’єктивне мислення виникає через існуючу суб’єктивну індивідуальність кожної когнітивної системи (людини), яка визначається особистим унікальним досвідом, аксіологічними відмінностями, життєвими та професійними пріоритетами, місцем проживання і діяльності та самим способом життя, віруваннями, особистими знаннями та інтерпретаціями, психічною індивідуальністю тощо.

Слід відмітити, що релятивна здатність інформації вже тривалий час існує як відносно нова наукова парадигма. Це підтверджують рефлексії, що відображають феномен інформаційної релятивності, – такі, як визнання нелінійності, відхід від механічного детермінізму, феноменологізація невідомості, вірогідності як стану майбутнього тощо. Вона виникає через суб’єктивність когнітивної системи по відношенню до об’єктивної дійсності, де за відсутності абсолютної (повної) інформації про предмети, процеси, явища та їхні властивості (повнота інформаційна організація) з’являється невідомість, контингентність, ймовірність.

Валідність як властивість інформації визначає її когерентність по відношенню до певного предмету, процесу, явища, властивості тощо у контексті інформаційних відносин. Вона виявляє відповідність інформації або інформаційних засобів (знання, розуміння, управління, команди) як інструменту дії в досягненні когнітивною системою певної мети (кореляції). Іншими словами, якість інформаційних відносин у повній мірі залежить від валідності використаної інформації, а точніше – від корелятивного потенціалу або здатності (по відношенню до об’єкта) цієї інформації;

14. Інформація голографічна. Це здатність інформації існувати поза фізичним виміром, тобто на фізичному рівні вона не вимірюється. Якщо предмет, який відображає інформація, має фізичну величину, то його інформаційна організації цього об’єму не має. До таких висновків у своєму досліджені прийшов М. Талбот, де він вказує: «Здатність створювати ілюзію того, що речі знаходяться там, де їх немає, і є головною властивістю голограми. Голограма має видиму просторову протяжність, але якщо провести рукою крізь неї, ви нічого не знайдете. Незважаючи на сигнали ваших органів відчуття, ніякий прилад не виявить присутності енергетичної аномалії або матерії на місці голограми. Це відбувається тому, що голограма – це віртуальний образ, образ, що виникає там, де його немає, і володіє не більшою глибиною, ніж ваше «тривимірне» відображення в дзеркалі» [13, 34].

Достатньо звернути увагу на пам’ять когнітивної системи, якщо, наприклад, узяти літню людину, яка прожила більше 80 років, то важко уявити скільки інформація (різноманітних інформаційних організацій) вміщує й мозок, але при цьому від не збільшується у своєму розмірі, навіть не враховуючи особисті думки цієї людини, які виникали протягом життя: «Голографія дає пояснення тому, яким чином мозок здатний зберігати таку кількість інформації у настільки обмеженому просторі. Геніальний фізик і математик, уродженець Угорщини, Джон фон Нейман провів розрахунки і визначив, що у середньому протягом людського життя мозок накопичує близько 2,8х113 біт інформації (280 000 000 000 000 000 000). Така неймовірна кількість інформації ніяк не узгоджується з традиційною картиною механізму зберігання пам'яті» [13, 30].

15. Інформація не існує без носія. Тобто, інформація і носій невід’ємні один від одного, це симбіотична когнітивна модель, яка існує у системі суб’єктивного пізнання. З цього приводу М. Лоський сказав: «Предмет зовнішнього світу (напр., коливання маятника), який вступив у кругозір моєї свідомості та, відповідно, ставши іманентним моїй свідомості, у той же час залишається трансцендентальним мені як суб’єкту свідомості; іншими словами, від того, що я його відчуваю, він не перетворюється у мій індивідуально-психічний стан» [8, 7]. Оскільки феномен носія інформації малодосліджений (поодиноко зустрічається у теорії відображення та вірогіднісно-статистичній теорії інформації К. Шеннона) та беручи до уваги факт наукової абсолютизації інформації, в результаті якої інформація була відокремлена від матерії (предмету), що спричинило виникнення двох окремих феноменів носія та інформації, виникає потреба у конкретизації та концептуалізації цього співвідношення.

Зокрема, варто зазначити, що природа носія дуалістична. З одного боку, носій як фізична оболонка збереження штучно формалізованої (переведеної у знакову систему) інформації і у цьому випадку дійсно доречно розглядати інформацію як умовно виокремлене явище, а з іншого боку носій – це сам предмет, процес, явище або їх інтегровані групи, формалізації тощо, який виражається у семантиці. Одразу слід уточнити для даного контексту і попередніх наших визначень, що співвідношення інформації та предмету (у загальному розумінні) має знаковий характер, тобто когнітивна система під тиском своєї емпіричної природи сприйняття формалізує предмет, процес, явище у знаки, які суміщають сенс (семантику) та емпірично видимий предмет у певну суб’єктивну уніфіковану систему відносин, якою є суспільство, соціальні процеси тощо. С. 33

Феномен знака навіть для сучасної науки залишається багато в чому незрозумілим. В основному це вже давно відома суб’єктивність, яка вийшла із семіотики і поширилась у соціальних відносинах, про що свідчать такі рефлексії, як непорозуміння, помилкові тлумачення, невідповідності та ін. Апелюючи до суб’єктивності була спростована теорія відображення, яка, на нашу думку, має достатньо потужний потенціал у визначені природи інформації та її соціальних механізмів, а отже відмова від неї була поспішною.

Феномен знака, який слід ототожнювати з носієм і інформацією, являє собою складну систему когнітивної орієнтації. За останні два тисячоліття людство досягло відчутних результатів, доказом чого є наша цивілізація, але суб’єктивність знака як рефлексії релятивізму і суб’єктивного індивідуалізму збереглась. Отже, виникає питання, яким чином при існуючій суб’єктивності знаків наша цивілізація існує і розвивається?

Єдиною відповіддю є розвиток уніфікації як прийняття за основу того чи іншого розуміння, дефініції, сенсу для всіх людей, що поширювались, впроваджувались через освіту. Такою уніфікацією стала мова, назви предметів, процесів, явищ, властивостей, узагальнень, виражень, інтерпретацій тощо. Утворення уніфікованої системи смислів і значень, що базуються на ідентичності сприйняття, відчуття й розуміння, дозволило встановити більш менш єдиний семантичний комплекс між знаком та його смислом, значенням та відображенням: «Логічно припустити, що вся матерія має властивість, по суті, споріднену з відчуттям, властивістю відображення» [5, 91].

Звернемо увагу на основну компоненту переходу знака в інформацію – на категорію відображення. В її теорії стверджується: матерія властивістю відображення виражає себе в емпіричному світі людини (тварини), що дозволяє їй у ньому існувати. Прикладом може слугувати відкриття бактерій, атому, електромагнітних полів, випромінювань тощо, які до відкриття суб’єктивно не існували. З цього приводу А. Лактіонова зазначила: «Ми не завжди сприймаємо речі такими, якими вони є насправді (наприклад, при спеціальному освітлені). У таких випадках речі з’являються нам не в той спосіб, в який вони насправді існують» [6, 48]. Отже відображення – це емпірично видима сторона матерії і, як демонструє наведений нами приклад, далеко не вся матерія (предмети, процеси, явища) видима для живої істоти, а отже відображення є своєрідним співпадінням чуттєвих можливостей з властивостями матерії, які їй властиві за певних умов, станів тощо. У такому разі можна стверджувати, що відображення – це чуттєва реакція, когнітивний інструмент, засіб орієнтації людини у світі.

На нашу думку, відображення і взаємозв’язки матерії (взаємовплив, детермінація) не слід поєднувати на рівні умовно кажучи ядра теорії відображення. Це співвідношення є додатковим – як здатність вбачати в матерії її попередні взаємодії, розвиток (відтворювати еволюцію), тобто ідентичність. Відповідно, позбавившись в основі теорії концепту відображення взаємодій, ми отримуємо достатньо адекватне концептуальне значення – феномен відображення як міст між об’єктивною матерією (у тому стані, в якому вона знаходиться) та чуттєвим і ноуменальним сприйняттям.

Звертаючись до проблеми суб’єктивності теорії відображення у контексті наших обґрунтувань, ми прийшли до висновку з приводу умовності цієї проблеми. Відображення слід розуміти як емпіричну доступність сприйняття, орієнтації, реакції людини по відношенню до зовнішнього середовища, яка на своєму первинному рівні не може не бути суб’єктивною, на що, наприклад, вказав Т. Крейн: «Завдяки сприйняттю ми маємо безпосередній і миттєвий доступ до реальності, проте в такому статусі сприйняття постає як проблема через можливість його помилковості й навіть хибності» [6, 40], оскільки розуміння одного й того ж відображення (ментальний феномен знаку) у різних людей не буде ідентичним з причини певних сприйнятливих відмінностей, досвіду, уваги, незнання, пам’яті тощо. Індивідуальна суб’єктивність зникає у процесі інтерпретації особистісного сприйняття у системі соціальної уніфікації. Отже, відображення слід віднести до зрілих концептуальних підходів, феномен якого є незаперечним і має повне право існувати у сучасних теоретичних підходах як міст між об’єктивним світом і суб’єктивним, тобто бути інформацією.

Завдяки індивідуальній суб’єктивності людина здатна унікально мислити, сприймати, вибірково актуалізувати, переосмислювати, доповнювати існуючий досвід тощо. Суб’єктивність слід відносити не до проблеми, а до причини виникнення прогресу, де людина завдяки своїй численності здатна як можна більше і глибше пізнавати свій світ. Звернемо увагу на сучасні тенденції інформаційно-технологічного розвитку, в якому простежується динаміка перетворення (перенесення, перевтілення, копіювання) природного середовище у цифрове: «Протягом ілюзорного дня, створеного ілюмінацією телекомунікацій, піднімається штучне сонце додаткового освітлення, що проголошує новий світовий час, коли одночасність дій стає важливіше, ніж їхня послідовність» [3, 19].

З одного боку людина створює своє суб’єктивне надсередовище, яке щодалі піддає більшій уніфікації прямує до штучного узагальнення. Слід визнати, що це – показник не індивідуального, а соціального високого розвитку, який створює нові можливості для опанування природою, її законами, детермінантним розвитком, коли людина намагається стати господарем свого життя. Але, з іншого боку, зміна якості уніфікації неминуче призводить до зникнення індивідуальної суб’єктивності, яка дозволяє «бачити» не шаблонно, виділяти нові або існуючі аспекти предметів, процесів, явищ тощо.

Штучне (цифрове) соціальне надсередовище є відповіддю людини природі на її закритість пізнанню, що широко висвітлюється у теоріях агностицизму. Але наше сьогодення ставить під сумнів філософію «непізнання». Людина навчилась зберігати досвід, вміння, знання поколінь, навчилась цю інформацію передавати у часі й просторі, навчилась її використовувати, обробляти, примножувати тощо. Цифровий світ дозволяє представляти (відтворювати) не лише існуючу реальність, а й моделювати минуле і ймовірне С. 34 майбутнє. Слід звернути увагу на той факт, що існуючі інформаційно-технічні системи лише почали свій розвиток. Сучасна людина стоїть на порозі утворення штучної форми життя, інтеграції людини з машиною на рівні симбіозу тощо.

Цифрова соціальна суб’єктивність як інтерпретація об’єктивного світу відкриває людині нові можливості. Хоча когнітивна система не здатна збагнути об’єктивне, вона спроможна його інформаційно винайти, об’єднавши в єдину систему свій інтелектуальний, досвідний потенціал.

ВИСНОВКИ

У якості висновку слід виділити декілька основних позицій:

- по-перше, як і соціальні кризи, так і кризи особистісної ідентичності людини детерміновані дефіцитом інформації (у контексті концепту інтроформації) того інформаційного поля, в якому ця людина або суспільство перебувають. Але усвідомлення дефіциту на певному якісному рівні, потребує розвиненої інформаційної організації, на базі якої цей дефіцит буде визначено. Іншими словами, розуміння проблеми інформаційного «голоду» вимагає попереднього розуміння ролі й значення інформації в системі інформаційних відносин. Виходячи з того, що феноменологічно інформація переважній більшості людей ментально недоступна, натомість існує емпірично «видима» реальність як рефлексії, що незаперечно вказують на зниження рівня соціального життя і розвитку людини. Відповідно до цього вимальовується проблема дефіциту інформації не як браку певних відомостей, а як кризи розумового, мисленого ресурсу.

         Беручи до уваги, що вітчизняна система виробництва національного інтелектуального ресурсу (освіта) існує і щорічно випускає декілька тисяч підготовлених фахівців, залишається незрозумілим, як при наявності фахівців освіти виникає дефіцит інформації? На нашу думку, на це питання існує лише одна відповідь: сучасна людина не розуміє сутності інформації, її значення, місця і ролі. У результаті недбалого ставлення до неї, точніше до її потенціалу, виникає інформаційний дефіцит;

- по-друге, представлена у досліджені «суб’єктивна» інтерпретація дефініції інформація доводить, що феномен інформації має суб’єктивні витоки, тобто це винахід людини, а не об’єктивної природи. Відповідно до цього, інформація має бути передовсім прагматично орієнтованою, тобто нести соціальну користь, забезпечувати соціальний прогрес, упорядковувати соціальну організацію тощо, а не перетворюватись на причину хаосу. З цього приводу виникає необхідність змінити існуючу парадигму відношення до інформації;

- по-третє, визначені властивості, потенціали та можливості інформації дають соціальній (інформаціональній) людині широкі можливості у межах інформаційних відносин. Таким чином, будь-яка людина, соціальний інститут або суспільство в цілому має широкий комплекс засобів та інструментів взаємодії і якісного впливу на певну систему, де інформація на кшталт кванту стає необмеженою у своїй дії, явищі й можливостях;

- по-четверте, надзвичайно велике значення для соціального прогресу має вимір інформації (семантики, кількості) як здатність оцінки її кількості та семантичного об’єму. Виходячи з того, що «когнітивне» існування інформації (пізнання, знання, досвід, вміння) особистісне, воно, таким чином, недоступне суспільству без формалізації. Але і сама формалізація здійснюється з ентропією, тим більше, що текстова формалізація (найбільш популярна) додатково утворює герменевтичну проблему (втрата семантики при декодуванні символьної системи, вираженої її засобами). У такому разі виникає необхідність генерувати інформацію (особистісного та соціального спрямування) більш універсальними і досконалими засобами, якими стає цифрова формалізація.

         Втім, цифрове вираження і фіксація інформації не обмежується оцифровуванням тек… Продолжение »